loading map - please wait...
Закарпаття славиться фермою плямистих оленів Манджурської породи. Екскурсія включає дегустацію сиру в сироварні Бараново та Нижньому Селищі. Равликова ферма де можна скуштувати смачні делікатеси. Відвідуємо столицю лозоплетіння с. Іза та ферму страусів Василя Перця. Дорогою зупиняємось біля меморіального пам’ятника Красне поле.
Аби подивитися на екзотичних страусів не обов’язково їхати аж до Африки. Понад сотня пернатих птахів перекочували з Намібії у 2002 році та й донині живуть на Закарпатті, на околиці міста Хуст.
Природні умови краю виявилися цілком придатними для життя страусів, а самі вони зовсім невибагливі у їжі – споживають майже все – та не потребують особливого догляду. Проте користі з них чимало.
Власник ферми Василь Перец називає вирощування птахів безвідходним виробництвом. Використовують з страуса абсолютно все.
Дієтичне м’ясо коштує дорого – 20 доларів за 1 кг, має смак яловичини, та не містить холестерину. Та найвигідніше продавати яйця – вага яких до 2 кг, а вартість – понад сто гривень. З яєць в ресторанах роблять смачні млинці та омлети, а шкарлупу використовують для писанок.
З одного птаха отримується до 2 кілограмів пір’я, з яких роблять пишні та дорогі боа для модниць. Дзьоб і нігті використовують для виробництва прикрас, а жир – у косметології. Страусина шкіра – теж цінний продукт, вартість її така ж, як і крокодилячої. З пташиних вій виходять дорогі пензлі для розпису маслом і пастель.
Хороші гроші купці платять і за самих страусів. Самка важить до100 кілограмів, а самець – 120, а коштує доросла птаха до 2 500 євро. За рік приплід на фермі – близько 200 пташенят.
На ферму Василя Перця приїжджають десятки туристів, щоб помилуватися пернатими екзотами з далекої африканської країни. Та страуси звикли до частих візитів гостей, і самі підходять до огорожі. Адже туристи приїжджають на ферму не з порожніми руками – а привозять смачні гостинці, які вихованці навчилися брати з рук людей.
Найбільше дивовижним птахам радіють діти – «велетенські кури» викликають чимало запитань у малечі. У миттєвій боротьбі між страхом перед розмірами страуса та дитячою цікавістю нарешті перемагає останнє.
Живою легендою Закарпаття вважається унікальне явище – цвітіння нарцисів. За 4 км від Хуста розташована долина вузьколистого нарциса – найбільше місце скупчення рідкісних квітів у Європі. Лише раз у рік – у травні – можна спостерігати цю красу.
Живою легендою Закарпаття вважається унікальне явище – цвітіння нарцисів. За 4 км від Хуста розташована долина вузьколистого нарциса – найбільше місце скупчення рідкісних квітів у Європі. Лише раз у рік – у травні – можна спостерігати цю красу.
У заповіднику площею 257 га росте понад 500 видів рослин, 15 із яких занесені до Червоної Книги. Понад 170 га займають нарцисові поля.
За дослідженнями вчених, дикий вузьколистий нарцис з’явився у цьому місці ще у льодовиковий період. Тоді через геологічні катаклізми із гори знесло величезний шар родовитих ґрунтів. Саме тут крихітна рослина знайшла сховок під час холодів.
Існує також й гарна легенда про появу нарцисів у цих краях. Розказують, що колись у Хустському замку жили князь, княгиня та їх красуня дочка Руся. В день повноліття Русі до замку вистроїлася черга знатних сватачів з дорогими подарунками. Серед них був і бідний гончар Іванко. Та у хлопця крім красивого вазона з незвичайною білою квіткою нічого не було. Прекрасний нарцис дівчині сподобався більше за дорогі дарунки, і молоді почали таємно зустрічатися в долині. Коли ж князь дізнався про кохання дочки до бідняка, у гніві кинув вазоном з княжої гори. Горщик розбився і розсипався на дрібні шматочки. Ранком зійшло сонце і всі побачили, що долина ніби встелена біло-зеленим нарцисовим килимом.
Відтоді і до сьогоднішніх днів, щовесни долина зацвітає незліченною кількістю ніжних квітів та пахне на всю околицю. Таку красу можна побачити лише тут. Квіти зривати заборонено. Пійманих штрафують охоронці.
В період цвітіння квітів долину відвідують понад тисячу туристів щодня.
Одним із найвідоміших туристичних об’єктів Закарпаття є єдина в Україні ферма плямистих оленів у селі Іза, недалеко від Хуста. Численні українські туристи та гості із-за кордону приїжджають сюди аби помилуватися струнконогими красенями.
Рідкісні олені з’явились на фермі ще у радянські часи – 1987 року. Гелікоптером їх доправили сюди аж із Калінінградської області. Основна мета вирощування цих тварин – пантокрин –лікарська речовина, добута із рогів. Її застосовують при перевтомі, неврастенії, неврозах, слабкому серцевому м’язі, гіпотонії, для підвищення працездатності. У той час справа була надзвичайно прибутковою та давала великі гроші. Та в незалежній Україні сировина значно подешевшала – і оленячу ферму зробили туристичним об’єктом.
Подивитися на понад 150 плямистих тварин їдуть численні туристи. Головне прихопити із собою побільше сухариків та хліба – улюблених ласощів тварин. Через огорожу гості ферми годують тварин. На вигляд миролюбні, вони не люблять аби їх лащили, чіпали за шию чи просто гладили – спрацьовує інстинкт самозбереження, набутий природою. Тому нагородою за ласку може стати добрий копняк передніми ногами. Доглядачі оленів твердять – сила польоту від такого удару – до 15 метрів!
Б’ються олені й між собою. Проте лише у період гону – восени. Сильніший самець може мати у своєму гаремі п’ять, а то й десять – двадцять самок. Слабак же лишається сам. Все просто – природній відбір.
Самка виношує маля сім місяців, а після народження оленятко вже через три дні втікає до лісу. До мами приходить лише поїсти, і постійно на одне й теж місце. Через кілька місяців воно вже їсть корми, а зовсім дорослим стає вже у чотири роки. Літом тварини випасаються, а взимку оленів годують зерном і сіном.
Послухавши цікаву екскурсію про рідкісних тварин та погодувавши їх, бажаючі можуть приміряти оленячі роги,що прикріплених до огорожі і зробити фото напам’ять.
Раніше вівчарство у гірських районах нашого краю було звичним ділом, але на початку 90-х років ця справа занепала. Однак майже 10 років тому на Хустщині, у селі Іза місцева сім’я Лепеїв взялася відроджувати традиційне вівчарство та сироваріння. Юрій Лепей називає господарство маленькою родинною фермою. Поголів’я складає 500 овець, з яких щодня дають молоко майже триста.
Селянське господарство «Бараново» не лише забезпечує місцевих жителів та гостей Закарпаття смачними та унікальними продуктами! Першочерговою місією для ОСГ «Бараново» є зберегти та вдосконалити традиції сироваріння Закарпаття. Розповісти гостю про місцевість, яка з давніх часів славиться вівчарством та виробництвом дивовижного продукту.
Натуральна сировина, щоденна праця над вдосконаленням рецептури та виробництво продукції на італійському обладнанні дають чудовий результат.
Екскурсія в «Бараново» подарує чимало яскравих емоцій та вражень. Сільський затишок та спокій, віддаленість від урбанізованого міста та смак натурального продукту – ось ідеальний відпочинок на Закарпатті.
Особливо цікаво тут буде діткам, адже тут на них чекає знайомство з тваринками, годування овечок і ще багато інших веселих пригод.
Петро Пригара
Сировар, засновник Селиської сироварні
У 1994 році, коли мені було 28 років, я познайомився із представниками європейських кооперативів “Лонго Май”, ми стали друзями і ці люди дуже вплинули на мій світогляд. До знайомства з ними, моє життя і мрії були зовсім іншими, дуже звичайними.
Завдяки спільним роботі та подорожам, я зрозумів як важливо розвивати село і зберегти дрібне сільське господарство.
Тоді, після багатьох дискусій, ми прийняли рішення разом започаткувати проект “Селиської сироварні” у моєму рідному закарпатському селі. Такі рішення змінюють стиль життя: я почав варити сир, вчився у швейцарських сироварів, будував сироварню у нашому селі і експериментував із місцевим молоком. Разом із друзями ми проводили фестивалі, будували сільський водопровід, біо-туалет для школи, очисні споруди для сироварні. У той час українці звикли їсти промисловий сир без смаку та аромату і майже кожного треба було переконувати скуштувати наш сир. Перші роки, коли я не міг продати свій сир, енергію працювати давали сім’я та друзі, що підтримували мене і говорили “Це дуже круто і важливо! Тільки не зупиняйся”.
Ми пакували мобільний холодильник і їхали робити дегустації нашого сиру у великі торгові мережі чи на ярмарки.
Саме через смак нам вдається розвивати культуру споживання сиру в Україні. Тепер у нас сир це не тільки “про бутерброд до чаю”.
У Нижньому Селищі знаються не лише на сирах, а ще й на делікатесі, що потребує вологи – на равликах! Равликова ферма працює на експорт, але тут радо приймають туристів. Вам проведуть екскурсію і запропонують дегустацію за цілком притомну суму. А от ще один неординарний гастрономічний смаколик – равликова ікра – ласощі для справжніх гурманів, які готові платити за задоволення. Задоволення не з дешевих, але на нестачу туристів тут не скаржаться. Ще одна цікавинка у вас під боком. Про відвідини ферми краще домовлятися заздалегідь.
Горінчово – це давнє село у Хустському районі Закарпатської області, яке має багату історію. У різних джерелах можемо знайти згадки про це поселення, датовані ще серединою чотирнадцятого –п’ятнадцятого століття. Переважно свою славу воно здобуло завдяки військовим подіями, які відбувалися на цій території.
Буйволяча еко-ферма “Райський куточок” місцевого підприємця В. Шимона розташована на території господарського двору “На току” на околиці села Горінчово. Тут містяться 10 голів карпатських буйволів. Проводяться екскурсії і дегустації молочних продуктів. Можлива організація верхової їзди на конях.